РАБИН ЄФРЕМ БЕН ЙОСИП ЕЛІЯКИМ

Chacham-Ephraim-2РАБИН ЄФРЕМ БЕН ЙОСИП ЕЛІЯКИМ

В.М. КРІСТІ

Під редакцією Ендрю Льюіса 

З другого століття за християнською хронологією Тіберія, що біля Галілейського моря, стала місцем іудейського патріархату, найбільшим місцем іудейської науки та навчання. Тут з’явилися такі важливі роботи як «Мішна» (188 рік), «Єрусалимський Талмуд» (360 рік), «Переглянута Іудейська Біблія» (552 рік) і ця чудова праця «Принципи Масора» (750 рік). Вона зберегла свою позицію та гідне місце до нашого часу. До сих пір мало з чим може зрівнятися титул «Тіберійський Рабин».

Ось в такій атмосфері народився Єфрем Бен Йосип Еліяким. Його батько був рабином в старій частині міста, в арабомовній єврейській громаді. За традицією хлопчик має йти по стопах батька, тому Єфрем став старанним учнем Біблії та предметів Талмуду, а у свій час отримав звання Хахам, яке зазвичай надається  рабину в палестинському іудаїзмі.

Оскільки його шанували як євреї так і араби, він отримав провідне місце в суспільстві і незабаром зайняв посаду Дайяніма, тобто став людиною, яка виражає інтереси громади і забезпечує її права. Водночас  з цими досягненнями, він одружився з дочкою Головного Рабина, і якимось чином  отримав підтримку французів, що дало йому змогу впевнено дивитись у майбутнє і не зважати на неприємності, яких вистачало у рабинів турецького підданства з їх турецькими властями.

Поряд з іншими обов’язками, рабин Єфрем проводив навчання Тори та Талмуду. Його школа була типовою для Тіберії останнього десятиріччя минулого віку. Рабин сидів у кріслі, а учні мостились навколо на циновках, в ногах вчителя. Зазвичай Тору вивчали  в рамках Талмуду, але в його школі їй приділяли пильну увагу.

Все ж Рабин залишався  фанатичним ортодоксом, який ненавидить християн, а особливо місіонерів, який готовий був переслідувати будь-якого з них. За його власними словами  він був настільки озлоблений, що «ніколи не дозволяв дружині й дітям користуватися послугами медичного відділу християнської місії, якими б вони не були хворими», хоча більшість рабинів йшли на цей компроміс, якщо поруч не було іудейського лікаря. Кожен, хто симпатизував християнству, мав усі підстави боятися  Єфрема.

Але прийшли зміни. На той час місіонером у Шотландській церкві в Тіберії був Вільям Евінг. В нього гостював пастор Беккер з Берліну. Якось вони гуляли містом і проходили повз школу Єфрема, вікно якої було відчиненим. Евінг, який на той час вже достатньо впевнено володів арабською, з теплом у голосі звернувся до рабина. Добрі слова від того, на якого він звик дивитись з ненавистю, не залишили його байдужим і, через деякий час, він відвідав пастора сам.

Оскільки Рабин та пастор Були майже одного віку, невдовзі формальні візити переросли у дружні бесіди. Темою Були Талмуд і Тора, але кожного разу бесіди закінчувались ствердженням Христа Місією та Визволителем. Єфрем добре знав Біблію і згодом пророцтва поступово прояснились і до нього прийшло прозріння.

Давня єврейська традиція вказувала на Месію-Царя у книзі Ісайї розділ53, і невдовзі Єфрем розпізнав у Ньому  образ Страждальця, ранами Якого ми зцілилися. Страждання єврейського народу протягом віків глибоко зворушило його. Він споглядав минулі тисячоліття і питав: «Де ж здійснення Божих обітниць? Ми – обраний Богом народ, але слава належить іншим. Перший Храм був зруйнований і народ розсіяний через гріхи, через 70 років Храм був відновлений, але знову зруйнований, і ось, більш ніж 1800 років потому Ізраїль залишається без Дому Божого. Чому ж трапилось друге велике зруйнування і розсіяння? Ні, не ідолопоклонство. Ніколи не було нестачі в завзятті виконання Закону та жертвоприношень. Народ був старанний у служінні і не припиняв його до самого моменту руйнування Храму. Чому ж Господь покинув нас на такий довгий час?

Він молився, намагаючись знайти відповідь на ці питання. Він навіть запитував своїх колег-рабинів, але ті давали затерті, формальні відповіді в руслі традиційного іудаїзму. Рабин залишався незадоволеним, а в результаті цих розпитувань з'явились ще підозрілість і насторога. Він впевнювався, що причиною гніву Всемогутнього Господа проти Свого народу був жахливий гріх, «безпричинна ненависть» (Йома 9б). «Ненависть безвинно» – це підстава, за якою Талмуд пояснює причину руйнування  Другого Храму.

«Нехай з Мене не тішаться ті, хто ворогує на Мене безвинно, нехай ті не моргають очима, хто Мене без причини ненавидить». (Псалом 34:19)  Ісус прийшов, щоб бути нашою спокутною жертвою, як і пророки пророкували в Танасі, але багато з наших предків ненавиділи Його без усякої причини.

Коли наші предки відкинули Месію, Храм, незабаром після цього, був зруйнований (Даниїл 9), і ми накликали на себе і наших дітей осуд, про який йдеться в Псалмі 2

«Чого то племена бунтують, а народи задумують Марне? Земні царі повстають, і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця: Позриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо із себе їхні пута! Але Той, Хто на небесах посміється, Владика їх висміє! Він тоді в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді: Я ж помазав Свого Царя на Сіон, святу гору Свою. Я хочу звістити постанову: Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив. Жадай Ти від Мене, і дам Я народи Тобі, як спадщину Твою, володіння ж Твоє аж по кінці землі! Ти їх повбиваєш залізним жезлом, потовчеш їх, як посуд ганчарський… А тепер помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі: Служіть Господові зо страхом, і радійте з тремтінням! Шануйте Сина, щоб Він не розгнівався, і щоб вам не загинути в дорозі, бо гнів Його незабаром запалиться. Блаженні усі, хто на Нього надіється! (Псалом 2)

Псалом 2 описує правителів які радяться проти Месії. У цій главі Бог називає Месію  Своїм Сином. Наприкінці глави Бог говорить, що блаженна людина, що сподівання покладає на Сина, але та, яка не вірує в Нього – загине, і Божий суд і гнів буде на ній. Наш Храм був зруйнований, наші люди були розсіяні через «необґрунтовану ненависть" по відношенню до нашого Месії.

Тихий, лагідний голос намагався впевнити Єфрема, "Перестань ненавидіти Мене. Возлюби Мене, і Я дам тобі мир". Боротьба закінчилася, він знайшов мир, який не залишав його усе життя.

Я до сих пір здригаюся, коли згадую те, що відбулося далі, хоча вже минуло 38 років. Єфрем сказав своїй родині, що їде на кілька днів у Яффу. Його все ж вистежили і викрили, але він знайшов притулок у пастора. Ніч він провів у нього, і д-р Евінг вирішив, що рабин і я повинні відправитися вранці. Ми тільки вибралися зі старого замку, коли пролунав сигнал, і нас оточив розлючений натовп більше схожий на маніяків, ніж на людей. Нас стягли з коней, і Єфрема ледь не розірвали на шматки. Він схопився за мене, і це остудило їх гнів. Він був французьким підданим, і все б сильно ускладнилося, якби значні травми були нанесені і мені – ще одному  іноземному громадянину. Д-р Евінг звернувся до натовпу, і ми змогли повернутися до нього в будинок.

Потім відбулася зустріч, в якій взяли участь його дружина і один або два рабина. Вона несподівано перервалася втручанням дурного араба, який образив дружину, намагаючись встати між нею та її чоловіком. Єфрем дав зрозуміти, що з нього було достатньо. Він взяв дружину за руку і пішов з нею додому.

Почався час переслідувань. Рабин Єфрем був таємно і раптово викрадений, а віруючі нічого не знали про нього. Згодом стало відомо про те, що його схопили за фальшивим звинуваченням у злодійстві, помістили у жахливу камеру, де він переніс непередавані страждання. Його твердість і незламний дух допомогли пережити це, але голод та інші муки підірвали його здоров'я. Незважаючи ні на що він залишався вірним своїм переконанням. Звинувачений у зраді, він був вивезений з міста в одну з іудейських колоній при озері Мером (озеро Хула) і його ім’я постаралися стерти з пам'яті друзів і компаньйонів.

Багато місяців потому один з віруючих побачив у долині верхнього Йордану скорботну фігуру, схилену над своєю роботою під жарким сонцем. При найближчому розгляді він з подивом виявив, що це був ні хто інший, як рабин Єфрем. Він сильно змінився. Перенесені тяготи залишили свої відмітини на ньому, зморшки заглибилися в його пошкоджені негодою риси обличчя, але світло знання як і раніше світилося в його очах. Відповідаючи на питання, він коротко розповів про те, що пережив. Ніщо не змінило його, ніщо не лякало, він йшов своїм шляхом. Повернення в Тиберію було навряд чи можливим. Він з бажанням переносив тяготи незвичної важкої праці, доти Господь полегшить їх. Стоячи серед ріллі, він помахав рукою на прощання від'їжджаючому другу і, освіжений бесідою, повернувся до своєї праці.

Не задовго після цього рабин Єфрем несподівано з'явився в Назареті. У його очах це була мрія його і велика мета. Там він був хрещений. Незабаром він дізнався  скільки має він витерпіти за Ім'я Христа. Після повернення до Тіберії його дружина і діти були взяті від нього, і, хоча його дружина любила його всім серцем, родичі з обох сторін будинку об'єдналися в погрозах і попередженнях а ще ретельно стежили за її пересуванням. Здавалося, що владу синагоги сильно чіпляло його відступництво. «Якби він був звичайним євреєм», – говорили вони в моїй присутності, «ми б зрозуміли його, але він – Рабин, і те, що він змінив свою  позицію, це нечувано» Його діти були маленькими і утримувалися за межами його впливу. Вони були постійно в його серці  і в його молитвах, але в питаннях віри рабинський бар'єр зберігався. Спілкування  майже не було за винятком старшого сина під час світової війни.

Він вирушив до Єрусалима у християнську громаду, де він був невідомий. Доктор Евінг повернувся до Шотландії, а автор цих рядків в Алеппо. Підозрілість і спотворення  інформації  переслідували його на шляху, і він був неправильно зрозумілий майже кожним. Нарешті він зустрівся зі Шнеллером, чий сирітський притулок і інші справи були великим благословенням для кожного класу  протягом трьох поколінь. Якраз в цей час вони збиралися побудувати прибудову, щоб забезпечити додаткове приміщення. Там «Тіберійський Рабин», зробившись чорноробом, носив каміння та будівельний розчин. Плата у нього була як у звичайного робітника, на що він не скаржився. Його задовольняла проста їжа і одяг, а все, що він міг заощадити зі своїх мізерних запасів, він віддавав бідним, з якими зустрічався, проповідуючи Євангеліє; таким чином, він служив не тільки словом, а й ділом. Його зв'язок зі Шнеллером тривав і з того часу його взяли на роботу на гончарний завод.

Під час роботи в сирітському притулку він багато разів зустрічався з рабинами в Єрусалимі, які колись були його учнями в Тіберії  і завдяки підготовці, отриманій від нього, досягли своїх високих положень. Вони були стурбовані тим, що він знаходиться в такому стані  і просили його: «Майте жалість хоча б до свого віку, залиште цю тяжку працю і поверніться до нас, будьте нашим батьком  як колись». Він приймав ці докази дружби з вдячністю і навіть з радістю так як, принаймні, вони говорили про любов до свого старого вчителя, але він продовжував зберігати непохитну вірність Христу.

Надзвичайні зміни відбулися  коли його перевели на службу в Християнський і місіонерський альянс поруч з містом, де він дуже волів нести благу звістку. Звільнившись від важкої ручної праці, тепер він міг присвятити весь свій час і сили, щоб свідчити серед євреїв, до яких він був спеціально призначений як звичайний Євангеліст. Віруючі християни орендували для нього приміщення на дорозі в Яффу, і там Єфрем цілими днями проповідував Господа Ісуса своїм братам і вчив їх Євангелії. Часто там проходили гарячі суперечки. Не раз його закидали камінням, і він отримав важкий удар по голові. Але йому й на думку не спадало припинити проповідувати Христа, і по суботах ввечері, під час служіння, приміщення заповнювалося євреями.

Знов були  прийняті зусилля в цілях забезпечення його зречення або, принаймні, мовчання. Переслідування не вдалося. Він був запрошений рабинами, і навіть прийняв запрошення Головного рабинату, бо через нього він отримав те, чого бажало все його серце – можливість проповідувати Євангеліє. Він годинами розмовляв з рабинами, доводячи їм з Писання, що Ісус є Месія. Більшість залишалася при своїй думці, але деякі з них пробудилися і визнали вірними докази, надані їм. Згодом вони зустрічалися з ним час від часу для неофіційного вчення і молитви. Число зацікавлених збільшувався, але завдяки розсіянню вони йшли в інші країни, де їх вплив відчувався в церквах. Тими, хто залишився, була створена таємна течія пошуку істини і роздумів, яка існує й донині.

На початку 1-ї світової війни Єфрем відправився в Єгипет до свого старшого сина, який мешкав тоді в Порт-Саїді. Там він зустрівся з новими спробами переконати його, вжитими більш молодими рабинами. Але зустрічі і розмови незабаром припинилися, коли стало ясно, що аргументи молодих непереконливі, а деякі з них навіть стали переходити на позицію Єфрема.

Після завершення війни він повернувся до Єрусалиму і став охоронцем в сирітському притулку Шнеллера. У своїй маленькій кімнатці біля воріт він постійно свідчив про Христа. Там-то автор цих рядків зустрівся і розмовляв з ним влітку 1927 – радісна і щаслива зустріч після 34 років розлуки. У своїй вірі він був постійний і простий, сповнений гідності. Його возз'єднання з альянсом було добровільним. Йому доставляло велику радість проводити частину своїх субот у їхньому читальному залі, що мав назву Баіт Дореш Емет (Будинок, який шукає істину). Чоловіки і хлопчики потоком йшли говорити з ним і дуже часто залишалися на вечірні збори, що проходили на івриті, яка знову стала живою мовою Святої Землі. У всьому він являв собою свідоцтво сили Господа Ісуса.

Преподобний Есбер Домет, араб-християнин і близький друг рабина, дає вичерпний звіт про свою останню спільну розмову напередодні його смерті. Він написав мені: "Я так близько відчував присутність Господа поруч з ліжком рабина. Єфрем попросив мене помолитися з ним. Після моєї молитви він теж молився:" О, Господи Ісусе, я славлю Тебе, що Ти викупив мене… Я благословляю Тебе, що Ти використовував мене в Твоєму служінні порятунку багатьох душ. Я молю Тебе, Господи Ісусе, благослови Церкву Твою в усьому світі, зміцни її; але особливо я дякую Тобі за таємну Церкву в Єрусалимі. Дай їй, Господи, віру і можливість рости і процвітати для Твоєї Слави. Амінь».

З такими словами і думками хвали і поклоніння Господу, Якого він любив і Якому він служив, не дивлячись на добро і зло навколо, принісши багато чого в жертву, він пішов на зустріч до Свого Господа, щоб почути привітання: "Добре, рабе добрий і вірний раб… "," Я дам тобі вінець життя».

Це було 30 серпня 1930. Наступного дня поважний рабин у віці сімдесяти чотирьох років, але через гоніння і страждань виглядав набагато старше своїх років, упокоївся в своєму останньому земному місці відпочинку. Шнеллери та панове Домет і Габріель з товариства Арабських християн були там. Містер Габріель задокументував характерний факт: "Ще одна могила була вирита поруч з рабином для іншого брата у Христі, араба. Єврей і араб лежали один поруч з іншим, євреї та араби стояли з похиленими головами поряд з двома відкритими могилами, повні симпатії і співчуття один до одного ".

ІНШІ СВІДОЦТВА РАБИНІВ